Мій кумир –це мій батько, Петренко Геннадій Валентинович.
Тато народився 12 липня 1976 року в мальовничому селі Сирове в працьовитій сім’ї Тамари Яківни та Валентина Олексійовича, моїх дідуся та бабусі. В сім'ї, де йому були привиті любов до праці та рідної землі. Дід завжди казав: «Щоб лиха не знать, треба сіять і орать», тобто працювати не покладаючи рук. От мій батько і почав свій шлях трударя. В 1982 пішов у 1 клас Сирівської ЗОШ і навчався до 1991 року.
Після закінчення школи вступив у Врадіївське професійно-технічне училище, де здобув професію тракториста. Батька особливо цікавила техніка ще з юнацьких років і він багато чому навчився.
З 1994 – 1996 рр. служба в Збройних Силах України.
З 1996 по 2000 р. працював у колгоспі, який припинив своє існування. Колгоспне життя закінчилося, довго не думаючи, будучи трудолюбивим та сміливим, не злякався праці біля землі та включився в молочний бізнес, беручи приклад зі своєї матері, Тамари Яківни. Саме в цей період вирішив зайнятись депутатською діяльністю і був обраний депутатом Сирівської сільської ради. Маючи високу громадську активність, безкорисливо, часто сам, а також зі своїми виборцями вирішує проблеми села: благоустрій, освітленням, ремонтом дороги, благоустрій цвинтаря, допомога школі та багато іншого. Цю безкорисливість, громадську позицію він, мабуть, передав і мені.
У романах все закінчується весіллям, а в житті, навпаки, все з весілля тільки й починається. От і у моїх батьків так сталося. Зустрів Геннадій Оксану, от закрутилось їх життя, закипіло. Моя матуся – клопітка і трудолюбива, перший помічник батькові і мудра порадниця і наставниця для нас з сестрою Кариною.
Саме тому і я і моя сестра, беручи приклад з батьків, гідно навчаємося у Сирівському НВК, активістки, любимо спорт, а також співати. Я вже три роки поспіль очолюю Учнівську республіку НВК. Адже я хочу бути схожа на свого кумира, бути гідною донькою свого батька та матері, які щоденно, вдень і вночі трудяться: обробляють поля, збирають молоко.
Мій тато це людина, в якої праця лежить в душі, в серці. Праця – це він, це все навколо нього. Він завжди каже: «Я - щасливий! У кожної людини воно різне. Але ж найбільше щастя - відчувати, що ти потрібен людям, що ти потрібен своїй родині» Батько трудиться на благо своєї сім’ї, але й не забуває про доброчинність. Не заставить на себе чекати відгук його доброї душі на поклик біди. Добрі справи не дають його душі зачерствіти. В її куточках завжди знайдеться місце для вирішення проблем, які виникають в громаді.
Саме тому мій життєвий девіз звучить так: «Терпіння і труд - до успіху ведуть». | 
